Archiv für die Kategorie ‘Märchen’

wunderland in rot

Veröffentlicht: Mai 5, 2009 in Märchen, Visuelles
Schlagwörter:, , , , , , ,
rote kinderwelten

rote kinderwelten

Kreation eines vierjährigen Mädchens. Nach einer Stunde sorgfältiges mm-nach-mm Ausschneidens, mit einem Haufen dünner roten Streifen nebenan, war es fertig.

Irgendwie bedrückt mich dieses Bild ein bisschen. Was kann sich hinter diesem leicht neurotischem Rot in Blöcken nur verbergen…

Thema des Mal- und Bastelunterrichts war übrigens „Mein Wunderland“…

Autor: Alisa, 4 J.

Advertisements

es gab einmal ein komisches mädchen, das nicht wusste, was es will.

es ging so ziemlich ziellos durch das leben und suchte irgendein sinn in den dingen. manchmal versuchte es, selber den sinn den dingen zu geben, aber es passierte gewöhnheitsmäßig nur das gegenteil: alle dinge, die für viele sinnvoll oder zumindest sinnneutral waren, die vielleicht auch *wirklich* so waren, empfand es als sinnentleert.

logisch, wie das mädchen sie empfand, so waren sie auch für es. es machte sich das leben freiwillig zu einer sinnloser reihenfolge von sinnlosen dingen.

und nun? kam ein prinz, der es aus dem sinnlosen schlaf weckte? fand es ein blümchen, das es von der sinnlosen zauberei befreite? ist es tatsächlich bezaubert worden und soll tausend jahren auf irgendwas warten, und dann ist alles wieder sinnvoll und toll?

tja, so was kommt doch nur in märchen vor. wer die macht der eigenzauberei nicht begriffen hat, dem kann auch nicht geholfen werden. die zaubersprüche soll man drinnen suchen…

Lichter

Veröffentlicht: Januar 8, 2009 in Gefühle, Märchen
Schlagwörter:, , , ,

Es gab einmal eine Lichterkette.

Eine ganz normale Lichterkette, eine von denen, die man zwar zu Weihnachten kauft, aber rund um das Jahr benutzt, um sich gemütlich zu machen. Nur fast nie gerade zu Weihnachten, denn zu der Zeit gibt es so viele Dinge, die schöner sind. Also unsere Lichterkette war zwar bunt und so, aber die konnte nicht mit allen Pyramiden, Schwibbögen, und Kerzen konkurieren. Besonders mit Kerzen: das war ein echtes Problem, und nicht nur zu Weihnachten. Die Lichterkette musste immer für die Aufmerksamkeit kämpfen, denn auch wenn sich die Menschen gemütlich machen wollten, haben sie meistens Kerzen bevorzugt. Zu großen Partys und so zu Versammlungen von Freunden wurde die Lichterkette (auch) aufgehängt, da brauchte man nämlich mehr gemütlichmachendes Licht.

Und so war es auch diesen Abend, wenn sich ein paar Menschen in der Küche versammelt haben. Es gab zwar eine Kerze, aber ihre Minuten konnte man schon zählen, und da wurde die Lichterkette endlich mal wieder angemacht. So freute sie sich, wieder sehen zu können, wieder zu tanzen und den Leuten zuzuwinken. Wieder zu leben!

Dann ist es aber passiert… (mehr …)

          Хочеш, я розкажу тобі казку?

          Яку?
          Не знаю. Казку. Хорошу. Можу й погану…  Хочеш?
          Не знаю. Ні. Хоча… Казку про життя? Чи просто. Розкажи про життя. Або зроби з життя казку. Чи навпаки.
          Навпаки… Навпаки можна. Хм…

… Казка про Попелюшку. Слухай!

 

… Жила-була собі Попелюшка. Жила вона в батька-матері, мала вдосталь їсти-пити, ніхто її не ображав, і вона нікого. Вчилася дитина, робиа свою попелюшківську роботу, мріяла про казкове майбутнє і, звичайно, про казкового принца.

Принц приїхав, запросив на бал, вони собі погуляли, подружилися, і вирішили, що Попелюшка тепер до його палацу переїде. Принцесою, а там і королевою може стане.

Попелюшка трохи вагалася – палац, як не як, і т.д. Але ж принц красень, в гості заїжджав, на бал запросив, черевичок навіть один раз їй на ніжку вдягнув. Словом, закохалася вона до нестями, як то в казці й буває.

То й зважилася.

До палацу треба ж коней, карету, інакше і не приїхати, – а де їй їх взяти?.. В принца справи королівські, чи точніше принцівські, – приїхати не може. Каже, послав карету з кіньми до неї, так їх варта затримала: часи такі, не дружать між собою королівства, хоч королі одне до одного, звичайно, привітно посміхаються.

Поговорила Попелюшка з батьками, повідала свої плани і турботи. Батьки доню любили, то й кажуть: « На тобі, доню, гарбуза, роби собі карету. Ми в цьому році без брички обійдемося, а на другий, то, може, нового гарбуза виростимо. А тобою будемо пишатися, що королівською… як його… прибиральницею (…чи то придворною?) станеш.» Благословили вони її в дорогу, то й поїхала вона до свого щастя.

Принц, звичайно, запізнився, ледь не переплутав день чи тиждень її прибуття – дорога ж далека, – але, звісно, з’явився з квітами. Привів до палацу, показав її покої, які ще треба було облаштувати і де на той час сушилися королівські шати, познайомив з придворними і з усім королівським двором. Влаштували банкет аж на кільканадцять осіб. Ледь не заснула Попелюшка, чи то вже принцеса, на тому банкеті: кілька ж тижнів в дорозі провела, перед тим ще з гарбузом-каретою скільки морочилася, а приїхала – так і зразу королівські обов’язки і звичаї треба було наслідувати: зареєструватися в дворі, а потім і в королівстві, здати карету-вже-диню на зберігання в королівське диньосховище, записатися на королівські обіди, на курси принцес-початківців, купити собі корону і все решта, нарешті, дістати десь в сусідському королівському дворі лишній трон і поставити його в свої покої…

Словом, втомлена була Попелюшка в той день, о першій ночі її вже не радували задушевні інтриги придворних з її коханим принцом і відчула вона себе трохи самотньою. Пішла вона до себе в покої, сіла на трон (ложа королівського ще не було), та й заплакала з тої втоми і з того королівського стресу.

А принц нарешті розпрощався зі своїм милим двором і пішов шукати Попелюшку, чи то пак принцесу. Знайшов її тоді на її новому троні, де вона скрутившись калачиком намагалась заснути, та й переніс на королівське ложе в свої покої. Та довго заспокоював-запевняв, що всі покої для неї відкриті, та що він буде за нею доглядати і не залишить так більше.

Попелюшка заснула, начебто трохи заспокоєна. Вона погано спала, а зранку знову почалися-продовжилися королівські турботи, з питань підданства, прописки в королівському дворі, розподілу обов’язків між підданими, принцами і принцесами і таке інше, що там належить до королівського життя чи життя в палаці.

У принца свої постійні і нові принцівські турботи: то війська не вистачає свої землі охороняти і доводться не то в наступ на сусідні земельки йти, в батька-короля пару дружин просити, чи й у сусіднього королівства трохи раті в кредит взяти. То листи й рахунки від королівств доводиться опрацьовувати:  за карети з конями швидкісними, банкети, за оренду покоїв. Та й турніри лицарські треба організовувати, брати в них участь, ще й перемагати, а то не бути йому принцем-лицарем.

Отак бачилися вони з принцесою, чи то пак Попелюшкою, по півгодини-годині на день. І принц ображався, що вона все на отих курсах королівських принцес-початківців сидить, в королівські архіви мусить ходити, і не організовує йому кожного дня королівські сніданки і обіди.

Попелюшка чи то пак принцеса намагалася встигати. Підмітати покої, прибирати королівську кухню-ванну, пилососити королівський офіс, варити обіди, часом по можливості навіть королівські, прала королівські шати, далі ходила на курси принцес і пробувала підробляти королівською пакувальницею королівських подарунків, щоб оплатити свої королівські покої в палаці.

Тільки все воно не те було принцові. І обід королівський нерегулярно готувався, і не вистачало обідові королівського гострого перцю або забагато було некоролівської рослинної олії. А то обід і просто некоролівським був. І палац принцеса чи то пак Попелюшка недобре організовувала, бо королівські кубки не поміщалися на полиці або інші принци і принцеси не мили королівський посуд після банкету. Та й сама принцеса чогось не принцесова була: шати її не по королівській моді, корону вона не того кольору чи то металу вибрала, голову тримала не по-королівськи, говорила не по-королівськи… Словом, не королівської крові була вона.

Слухала те Попелюшка чи то пак принцеса, і робилося їй сумно. Не радували її подароване королівське срібло, не радували королівські виїзди і бали. Королівської ласки хотілося їй. Зачинялася вона в своїх королівських покоях, закинула курси принцес-початківців, помаленьку й перестала королівсько-некоролівські обіди-сніданки готувати.

Принц ображався все більше, все більше критикував некоролівську поведінку принцеси. Планував походи, розробляв стратегії і йшов у наступ, а зрештою і на переговори. Але не на поступки. Пояснював, що він же принц, і не може просто так кинути свої королівські бажання і вимоги. А вона якщо в палаці, то й повинна бути принцесою. Тобто справжньою принцесою вона, звісно, не буде, бо ж не королівської крові, але за правилами королівськими повинна жити.

Зажурилася Попелюшка чи то пак принцеса. Як, знаючи, що ніколи принц не буде нею задоволений, що ніколи не стати їй королевою, далі жити-поживати із коханим принцом?

Іноді вона ще надіялася. Поривами розпачливої надії кидала всі королівські курси, салони і підробітки, і служила своєму принцові. Робила для нього все і все робила для нього.

Тільки й пориви при згадці про те, що некоролівська кров тече в неї в жилах, або при наступних королівських капризах принца (не зозла, просто така вже королівська натура) не довго витримували. Не вистачало їм енергії чи то королівської дисципліни і сили волі.

Отак віддалялися принц із принцесою, все швидше і все далі. Ще часом зустрічалися вони на королівському ложі, і часом їм було добре. Але королівські укази і вироки робили свою справу, і, зрештою, за бунт і непокору можна було виносити вже особистий вирок.

Вислати з палацу, з королівських земель, позбавити підданства, чи, може, відрубати голову? Такі варіанти вироку були можливі для Попелюшки чи то пак принцеси. Якщо не скориться заради їхнього щасливого королювання. Не таким уявляла вона собі їхнє щасливе королювання. Не хотіла вона й, щоб принц мучився від незадоволених королівських бажань і вимог, бо, може, їх якась попелюшка чи то пак принцеса і виконає.

Тому зібрала вона свої некоролівські шати, рештки своєї дині, виписалася з палацу, і пішла шукати собі некоролівських палат на некоролівській землі. І оплакувала принцеса чи то пак Попелюшка своє королівське і некоролівське минуле і теперішнє, і сподівалася, що так буде краще…

 

          …Отака казка.

          То вже кінець?? А що буде далі?

          Далі? Не знаю… Пройде час – побачимо… Тоді й далі писати можна буде.