Mit ‘ua’ getaggte Beiträge


– чому?
– не знаю. ти завжди питаєш одне і те ж…
– але… я хочу знати… чи… не знаю… може, це внутрішнє, невротичне. коли питання ставиться просто „завчено“, за командою—
– якою?
– дійсно… я ж не завжди так питаю… коли не знаю відповіді? …та ні. я часто знаю. знаю, чому, впевнена. тільки не можу повірити. …та ні, не те. те, але не завжди. швидше – коли я _хочу почути_. або почути протилежне, коли знаю – що воно „не те“. або таки почути „не те“, з якогось невротичного самознищувального „треба“. все? не знаю. мабуть, команда – щось, що зачіпає „мене“, внутрішнє. тобто его. або небайдуже – люди, наприклад.
– також его.
– хм. бо інші _для мене_ важливі, з якоїсь внутрішньо-неврозної причини. чи без причини? мабуть, ні. може, без усвідомленої.
– або не допущеної до свідомості. з якоїсь внутрішньо-неврозної причини.
– мабуть.
– …
– всі питання повертаються до мене. з варіантом відповіді чи без нього. вибрати або запропонувати свій – можу тільки я. важко.
– все потрапляє туди, куди було направлено. твої питання…
– …це „мої“ питання. я знаю. але це все одно важко.
– …
– …тому що я так вибрала.

Advertisements

– Чому так часто хочеться зробити щось дурне, щось, що "випадає за рамки нормального"… мені часом здається що я зв’язана, через всі закони і правила, і традиції, і що там ще "соціально визнане".
– То закони і правила завжди такими й залишаться, просто все залежить від сприйняття. Якщо ти почуваєшся обмеженою через суспільний устрій, може ти просто його недостатньо знаєш.
– Не думаю, що знаючи його краще, я краще почуватимуся…
– Та краще, може, й ні. Але все одно вільніше. Просто, якщо ти щось добре знаєш, воно вже не настільки незнайоме і "загрозливе". Правила ті ж і залишаються, але ти вже не на них звертаєш увагу як на найголовніше, не на те, що і наскільки вони обмежують, а швидше помічаєш, що і як вони дозволяють. У кожному міститься тільки одне обмеження, а все решта – свобода. І її набагато більше. Подумай. Наприклад, ти бачиш в музеї табличку: "Руками не чіпати" чи "Торкатися заборонено". Скільки в музеї таких речей? Сотня? Може, тисяча. Чи навіть кілька. А поза музеєм у тебе є мільйони – мільярди – безмежно багато речей, до яких ти торкаєшся, які ти можеш чіпати, і, якщо ти торкнешся квітки чи води, ти й отримаєш набагато більше, ніж від дотику до експонату. Це ж не обмеження, це проголошення твоєї особистої свободи, бо цим самим тобі нагадують: у тебе є відчуття дотику, ти можеш насолоджуватися від сприйняття світу таким чином. Тільки не забувай про це і не обмежуй свою увагу до обмежень… Справжні обмеження створює людина тільки сама собі…

– Чого ти плачеш?
– Не знаю. Я не плачу.
– Хіба?
– Ні. Ти бачиш сльози?
– Сльози – не показник.
– Вигляд?
– Та ні… Це якесь відчуття. Відчуття внутрішнього плачу. Десь далеко, в глибині. Як плач дитини в темній зачиненій кімнаті. Ти прислухаєшся, і ніби й не чуєш, але знаєш: десь воно є. Як щось загублене. Покинуте. Чи не знайдене.
– Це не плач… Це моє життя…
– Плач…
– Плач мого загубленого, покинутого і не знайденого життя…

……………………………………………………..

– Знаєш, що в житті найважливіше?
– Не знаю. Що?
– І я не знаю… Не знаю, чи взагалі таке є.
– Найважливішого, може, і немає. …але є дійсно важливі речі.
– Думаєш? Наприклад?
– Хм. Любов? Люди…
– Може… Але хіба важливі речі можуть тебе руйнувати?
– Мабуть, можуть. Не можуть тільки неважливі речі…
– Сумно…

          Хочеш, я розкажу тобі казку?

          Яку?
          Не знаю. Казку. Хорошу. Можу й погану…  Хочеш?
          Не знаю. Ні. Хоча… Казку про життя? Чи просто. Розкажи про життя. Або зроби з життя казку. Чи навпаки.
          Навпаки… Навпаки можна. Хм…

… Казка про Попелюшку. Слухай!

 

… Жила-була собі Попелюшка. Жила вона в батька-матері, мала вдосталь їсти-пити, ніхто її не ображав, і вона нікого. Вчилася дитина, робиа свою попелюшківську роботу, мріяла про казкове майбутнє і, звичайно, про казкового принца.

Принц приїхав, запросив на бал, вони собі погуляли, подружилися, і вирішили, що Попелюшка тепер до його палацу переїде. Принцесою, а там і королевою може стане.

Попелюшка трохи вагалася – палац, як не як, і т.д. Але ж принц красень, в гості заїжджав, на бал запросив, черевичок навіть один раз їй на ніжку вдягнув. Словом, закохалася вона до нестями, як то в казці й буває.

То й зважилася.

До палацу треба ж коней, карету, інакше і не приїхати, – а де їй їх взяти?.. В принца справи королівські, чи точніше принцівські, – приїхати не може. Каже, послав карету з кіньми до неї, так їх варта затримала: часи такі, не дружать між собою королівства, хоч королі одне до одного, звичайно, привітно посміхаються.

Поговорила Попелюшка з батьками, повідала свої плани і турботи. Батьки доню любили, то й кажуть: « На тобі, доню, гарбуза, роби собі карету. Ми в цьому році без брички обійдемося, а на другий, то, може, нового гарбуза виростимо. А тобою будемо пишатися, що королівською… як його… прибиральницею (…чи то придворною?) станеш.» Благословили вони її в дорогу, то й поїхала вона до свого щастя.

Принц, звичайно, запізнився, ледь не переплутав день чи тиждень її прибуття – дорога ж далека, – але, звісно, з’явився з квітами. Привів до палацу, показав її покої, які ще треба було облаштувати і де на той час сушилися королівські шати, познайомив з придворними і з усім королівським двором. Влаштували банкет аж на кільканадцять осіб. Ледь не заснула Попелюшка, чи то вже принцеса, на тому банкеті: кілька ж тижнів в дорозі провела, перед тим ще з гарбузом-каретою скільки морочилася, а приїхала – так і зразу королівські обов’язки і звичаї треба було наслідувати: зареєструватися в дворі, а потім і в королівстві, здати карету-вже-диню на зберігання в королівське диньосховище, записатися на королівські обіди, на курси принцес-початківців, купити собі корону і все решта, нарешті, дістати десь в сусідському королівському дворі лишній трон і поставити його в свої покої…

Словом, втомлена була Попелюшка в той день, о першій ночі її вже не радували задушевні інтриги придворних з її коханим принцом і відчула вона себе трохи самотньою. Пішла вона до себе в покої, сіла на трон (ложа королівського ще не було), та й заплакала з тої втоми і з того королівського стресу.

А принц нарешті розпрощався зі своїм милим двором і пішов шукати Попелюшку, чи то пак принцесу. Знайшов її тоді на її новому троні, де вона скрутившись калачиком намагалась заснути, та й переніс на королівське ложе в свої покої. Та довго заспокоював-запевняв, що всі покої для неї відкриті, та що він буде за нею доглядати і не залишить так більше.

Попелюшка заснула, начебто трохи заспокоєна. Вона погано спала, а зранку знову почалися-продовжилися королівські турботи, з питань підданства, прописки в королівському дворі, розподілу обов’язків між підданими, принцами і принцесами і таке інше, що там належить до королівського життя чи життя в палаці.

У принца свої постійні і нові принцівські турботи: то війська не вистачає свої землі охороняти і доводться не то в наступ на сусідні земельки йти, в батька-короля пару дружин просити, чи й у сусіднього королівства трохи раті в кредит взяти. То листи й рахунки від королівств доводиться опрацьовувати:  за карети з конями швидкісними, банкети, за оренду покоїв. Та й турніри лицарські треба організовувати, брати в них участь, ще й перемагати, а то не бути йому принцем-лицарем.

Отак бачилися вони з принцесою, чи то пак Попелюшкою, по півгодини-годині на день. І принц ображався, що вона все на отих курсах королівських принцес-початківців сидить, в королівські архіви мусить ходити, і не організовує йому кожного дня королівські сніданки і обіди.

Попелюшка чи то пак принцеса намагалася встигати. Підмітати покої, прибирати королівську кухню-ванну, пилососити королівський офіс, варити обіди, часом по можливості навіть королівські, прала королівські шати, далі ходила на курси принцес і пробувала підробляти королівською пакувальницею королівських подарунків, щоб оплатити свої королівські покої в палаці.

Тільки все воно не те було принцові. І обід королівський нерегулярно готувався, і не вистачало обідові королівського гострого перцю або забагато було некоролівської рослинної олії. А то обід і просто некоролівським був. І палац принцеса чи то пак Попелюшка недобре організовувала, бо королівські кубки не поміщалися на полиці або інші принци і принцеси не мили королівський посуд після банкету. Та й сама принцеса чогось не принцесова була: шати її не по королівській моді, корону вона не того кольору чи то металу вибрала, голову тримала не по-королівськи, говорила не по-королівськи… Словом, не королівської крові була вона.

Слухала те Попелюшка чи то пак принцеса, і робилося їй сумно. Не радували її подароване королівське срібло, не радували королівські виїзди і бали. Королівської ласки хотілося їй. Зачинялася вона в своїх королівських покоях, закинула курси принцес-початківців, помаленьку й перестала королівсько-некоролівські обіди-сніданки готувати.

Принц ображався все більше, все більше критикував некоролівську поведінку принцеси. Планував походи, розробляв стратегії і йшов у наступ, а зрештою і на переговори. Але не на поступки. Пояснював, що він же принц, і не може просто так кинути свої королівські бажання і вимоги. А вона якщо в палаці, то й повинна бути принцесою. Тобто справжньою принцесою вона, звісно, не буде, бо ж не королівської крові, але за правилами королівськими повинна жити.

Зажурилася Попелюшка чи то пак принцеса. Як, знаючи, що ніколи принц не буде нею задоволений, що ніколи не стати їй королевою, далі жити-поживати із коханим принцом?

Іноді вона ще надіялася. Поривами розпачливої надії кидала всі королівські курси, салони і підробітки, і служила своєму принцові. Робила для нього все і все робила для нього.

Тільки й пориви при згадці про те, що некоролівська кров тече в неї в жилах, або при наступних королівських капризах принца (не зозла, просто така вже королівська натура) не довго витримували. Не вистачало їм енергії чи то королівської дисципліни і сили волі.

Отак віддалялися принц із принцесою, все швидше і все далі. Ще часом зустрічалися вони на королівському ложі, і часом їм було добре. Але королівські укази і вироки робили свою справу, і, зрештою, за бунт і непокору можна було виносити вже особистий вирок.

Вислати з палацу, з королівських земель, позбавити підданства, чи, може, відрубати голову? Такі варіанти вироку були можливі для Попелюшки чи то пак принцеси. Якщо не скориться заради їхнього щасливого королювання. Не таким уявляла вона собі їхнє щасливе королювання. Не хотіла вона й, щоб принц мучився від незадоволених королівських бажань і вимог, бо, може, їх якась попелюшка чи то пак принцеса і виконає.

Тому зібрала вона свої некоролівські шати, рештки своєї дині, виписалася з палацу, і пішла шукати собі некоролівських палат на некоролівській землі. І оплакувала принцеса чи то пак Попелюшка своє королівське і некоролівське минуле і теперішнє, і сподівалася, що так буде краще…

 

          …Отака казка.

          То вже кінець?? А що буде далі?

          Далі? Не знаю… Пройде час – побачимо… Тоді й далі писати можна буде.